nachodki.ru интернет-магазин

Знані люди нашого краю

Батьківська категорія: Новини

Лунін Павло Михайлович (30.VI.1925, с. Попівка Пирятинського району Прилуцької округи Полтавської губернії (нині – с. Вознесенське Згурівського району Київської області) знаний український педагог та освітянський керівник, Заслужений учитель УРСР. Учасник бойових дій Другої світової війни. Серед багатьох його нагород дві медалі «За відвагу», орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Трудового Червоного Прапора, орден «За заслуги» ІІІ ступеня, орден Богдана Хмельницького та інші.

Усі Луніни можуть своїм прізвищем пишатися, оскільки це сімейне найменування є чудовим пам’ятником слов’янської історії та культури. Прозванням Лунь (вид сов, що мають світлий попелястий колір), від якого й походить це прізвище, у давнину удостоювали людей, що рано посивіли. Невипадково у наших предків з’явилося прислів’я: «Сивий, як лунь».

Спомини цієї відомої людини «Я завжди в житті залишався розвідником» підготував до друку член Національної спілки письменників України Василь Пазинич.

Я завжди в житті залишався розвідником…

Спомини про власне життя начебто заведено починати із щасливих дитячих літ. Я б не ризикнув назвати своє дитинство щасливим. Що ж це воно за таке щастя, коли на твої дитячі літа випадає великий сталінський «Піст» 1933-го? Старі люди про піст жартома говорили, що головне під час нього – не їсти людей. І мовилося це в переносному значенні. Проте жахливий голод перетворив його в буквальне. Головною метою сталінського «посту», як диявольського витворення, було те, аби селяни, яким вдасться вижити після нього, знали своє місце в комуністичній вірі, стали покірною колгоспною масою та навіки забули про волелюбство. Вижили ми в той пекельний час завдяки тому, що наша матінка обмінювала вишиті рушники, покривала, простирадла та всяке таке інше на хліб у жителів великих міст. Після 1933-го із усього домашнього начиння в хаті залишилася лише одна старенька ковдра на печі. І все. В інших родинах ситуація була значно гіршою: від них навіть і живого сліду не залишилося. Того страшного року директор нашої школи Сорока зумів організувати для школярів гарячі обіди. У старій хаті, що стояла навпроти школи, нам варили пісну юшечку. Та якою вона видавалася смачною! Ішли ми до школи дуже охоче, несучи в торбинках іще й миски та ложки. Але одного дня директор зник. Відтоді перестали нам видавати і юшечку. Учителі згодом повідали нам, що директора школи заарештували, бо він виявився ворогом народу. Але й після Голодомору в наших душах, які змогли утриматися в худеньких тілах, все-таки продовжував тліти жар невмирущого духу козацького волелюбства, який, правда, до пори до часу зробився потайним і недовірливим до чужаків. Наша сім’я була не дуже заможною. Нехай вас не вводить в оману моя фотографія другої половини 1930-х, де я в чумарці та смушевій шапці. Це заїжджий фотограф за невелику плату у такому одязі сфотографував усіх сільських хлопців.

Пало Лунін. Друга половина 1930-х.

Напередодні війни між націонал-соціалістичною Німеччиною та соціалістичним СРСР, коли в нас голосно оспівували непорушну дружбу між цими двома братніми державами, я закінчив з відмінними оцінками сім класів місцевої семирічки. Мені хотілося навчатися й далі, але почалася війна. Ще недавно нас переконували, що вона відбуватиметься лише на території ворога, який посміє напасти на нашу могутню державу. Пам’ятаю, як ми в школі бадьоро співали:

«Мы войны не хотим, но себя защитим,

Оборону крепим мы недаром,

И на вражьей земле мы врага разгромим

Малой кровью, могучим ударом!

В целом мире нигде нету силы такой,

Чтобы нашу страну сокрушила,

С нами Сталин родной, и железной рукой

Нас к победе ведет Ворошилов!»

Але не так сталося, як у тих піснях співалося: вже від жовтня 1941-го на Згурівщині встановилася нацистська окупаційна влада. Вона організувала допоміжну поліцію, співробітники якої носили білі пов'язки з написом «Polizei» («Поліція»), перейменувала колгоспи у громадські господарства, повернула волость та посаду волосного старости. Згодом почалася відправка молоді на примусову рабську працю до «фатерлянду». Із Вознесенського за час окупації в неволю вивезли 342 моїх односельців, зокрема в перших числах березня 1943-го погнали в рабство більше ста душ, серед яких знаходився і я, тобто Павло Лунін. Разом зі своїм товаришем Борисом Ярославським ми потрапили до Гінденбурга (Hindenburg (Altmark). Це село, що в землі Саксонія-Ангальт. Отой нескорений і незнищенний козацький дух, що дістався нам від дідів-прадідів, дав і там про себе знати. Побувши у неволі два місяці, ми вирішили тікати додому. Компас ми мали. Його, про всяк випадок, прихопили з собою з дому, коли нас відправляли до Німеччини. Нам удалося приблизно за чотири місяці пройти пішки пів окупованої Європи та пів окупованої України, вдало оминути всі ворожі пости і застави, подолати Віслу, Західний Буг, Стир, Горинь, Случ, Тетерів та безліч малих річок і дістатися додому. Коли пригадую, як ми перепливали Віслу, а її ширина приблизно кілометр – і досі моторошно робиться. Одежу і взуття приладнали на голові. Спочатку начебто ті вузлики нічого й не важили, та потім зробилися камінними. Боря був од мене старшим і міцнішим, тож він подолав річку першим. А мені до берега метрів п’ятдесят залишалося, але я вибився із сил, і мене підхопила течія. Я став тонути і почав гукати Борю на допомогу. Він хоч і сам дуже вморився, але пробіг по березі за течією, аби перейняти потопаючого, стрибнув у воду, уловив мене і витягнув напівживого із води. Вважайте, із того світу – на цей світ. Іноді нам і щастило. Наприклад, один дід, дізнавшись, що ми втікаємо аж із Німеччини на Згурівщину, перевіз нас на човні через Дніпро. До рідних обійсть добралися ми, босі та обірвані, пухлі від голоду, вошиві та коростяві, аж у кінці серпня 1943-го. По дорозі переважно харчувалися зерном, вим’ятим із колосків, яблуками, ягодами, щавлем. Іноді нас підгодовували нехитрими харчами селяни, які працювали в полі. Населені пункти обминали, аби не потрапити поліцаям на очі. Словом, ішли ми, схороняючись від лихих очей, попаски. Ще й удома довелося переховуватися від поліції до приходу Червоної армії. Я ховався у тітки Пріськи в чулані. Вночі вона випускала мене надвір. Ходив по двору та по городу. На випадок того, якщо хтось мене помітить, одягав тітчину спідницю та запинав платок – ось і подумають, що то тітка. Щоправда, оті хованки тривали недовго – навіть не встиг і від'їстися на домашніх харчах. Оце вам така невеличка дума про втечу двох братів із німецької неволі.

 Коли у вересні 1943-го відбулося вигнання німецьких окупантів із мого рідного села, одразу польовий військкомат провів мобілізацію чоловіків на фронт. Забрали й мене в піхоту до стрілецького полку, що знаходився у складі Воронезького фронту. Як відомо, 20 жовтня 1943 року цей фронт перейменовали на 1-й Український після виходу його лінії на рубіж Дніпра. Для щойно мобілізованих при штабі дивізії організували навчальний пункт, де нас нашвидкуруч навчили воювати. Показали, як заряджати та розбирати гвинтівку й автомат. Мене, як такого, що мав сім класів освіти, призначили командиром відділення. Одягнений був, як і решта мобілізованих, у домашню одіж. Щоб розпізнавати в мені червоноармійця, а не просто сільського хлопця, як новоспеченому командирові  до домашнього вбрання додали пілотку і військову сорочку. Інші командири відділень отримали теж таку дещицю з амуніції. Решту новобранців перед битвою за Дніпро взагалі ніяк не обмундировували.

Коли у вересні 1943-го відбулося вигнання німецьких окупантів із мого рідного села, одразу польовий військкомат провів мобілізацію чоловіків на фронт. Забрали й мене в піхоту до стрілецького полку, що знаходився у складі Воронезького фронту. Як відомо, 20 жовтня 1943 року цей фронт перейменовали на 1-й Український після виходу його лінії на рубіж Дніпра. Для щойно мобілізованих при штабі дивізії організували навчальний пункт, де нас нашвидкуруч навчили воювати. Показали, як заряджати та розбирати гвинтівку й автомат. Мене, як такого, що мав сім класів освіти, призначили командиром відділення. Одягнений був, як і решта мобілізованих, у домашню одіж. Щоб розпізнавати в мені червоноармійця, а не просто сільського хлопця, як новоспеченому командирові  до домашнього вбрання додали пілотку і військову сорочку. Інші командири відділень отримали теж таку дещицю з амуніції. Решту новобранців перед битвою за Дніпро взагалі ніяк не обмундировували.

Як відомо, головний удар по ворогу в битві за столицю України завдавався силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму. Правий берег Дніпра в районі Букрина досить високий. До того ж німці його добре укріпили. Червоноармійські частини, які брали Київ, рясніли вояками у домашньому одязі, тобто були «чорносвитниками». Вони добре розуміли, що шансів вижити в цьому пеклі у них майже немає, адже попереду – широченна холодна ріка, навпроти них – німецькі кулемети, танки та артилерія, а назад – не можна, бо там тебе чекає трибунал та розстріл за боягузтво. Найбільшою нашою бідою при форсуванні Дніпра була відсутність плавзасобів. Піхота отримувала плащ-палатки, згортала їх так, щоб у них трималося повітря – ось на тому наказували й переправлятися. Тканина скоро намокала – і люди, які навіть добре вміли плавали, тонули, бо Дніпро в листопаді – це вам не Псел. Дніпро тоді почервонів від крові, а по ньому перегодя пливли без кінця і краю роздуті тіла вбитих, як розповідали, аж до Чорного моря. Мені, можна так сказати, дуже пощастило, адже небагатьом із тієї тьми тьмущої новобранців вдалося вийти живим на берег із холодної дніпровської купелі. Уже перед самим штурмом Києва, який будь-якою ціною планували взяти до 7 листопада, усі ті, кому вдалося перебратися через ріку, отримали автомати та магазини до нього, протитанкові гранати та гранати-лимонки. І 7 листопада, в день головного свята СРСР – Жовтневої революції (1917-го), роти нашого полку таки проходили столицею України. Марширував я все в тому ж домашньому одязі та в пілотці. Київ у цей час горів. А коли під Каневом, за який бої точилися від вересня 1943-го по лютий 1944-го, німці розвинули потужний контрнаступ, нас терміново перекинули на ліквідацію прориву. Там я й отримав перше поранення. На щастя, не дуже важке.

Після шпиталю у березні 1944-го червоноармійця Луніна, тобто мене, направили до однієї з маршових рот. Їх спішно скомплектували та відправили на фронт. Там одного дня недалеко від передової до нас приїхав «полковник-покупець». Він підбивав солдатів, що вже понюхали пороху, перейти із роти стрілецької на службу до 125-ої окремої розвідроти 185-ої стрілецької дивізії, яка знаходилася в резерві. Бажання стати розвідником виявив і я. Гадав, після того, що пережив, мабуть, і в розвідці мені буде не страшно. Після виснажливої підготовки уже через місяць нашу розвідроту направили для виконання бойових завдань командування. Вона спочатку перебувала у складі 125 стрілецького корпусу 47-ї армії 2-го Білоруського фронту, а від 01.05.1944 року – у складі 47-ї армії 77 стрілецького корпусу 1-го Білоруського фронту. Так я й почав ходити за лінію фронту за німецькими «язиками». Чи боязко мені було? Як вам сказати… Коли вилізали із своєї траншеї і вибиралися на «нейтралку», неприємний холодок у грудях з’являвся. Але потім розвідник мусив сконцентруватися, викинути оту бридку остуду із грудей – і працювати-працювати задля досягнення успіху операції! Для простого солдата війна – тяжка праця чорнороба. Тож я не обмовився.

Згодом мене призначили помічником командира взводу цієї ж розвідроти. Там же, в Білорусії, під час бою отримав важку мінно-вибухову контузію. Я потрапив до медсанбату. Мій молодий організм переборов і це лихо. Але в грудні 1944-го під Варшавою при виконанні завдання командування отримав тяжке поранення. Побратими винесли мене з поля бою та відправили до шпиталю. Ось так для мене під Варшавою війна й закінчилася, адже аж до червня 1945-го знаходився на лікуванні. Чому ж так довго тривало моє перебування в госпіталі? З моєї правої ноги вийняли 13 осколків, але рани довго не заживали і постійно кровили. Окрім того я її довго зовсім не відчував. Як пояснювали лікарі, при пораненні зазнали серйозного ушкодження нерви.

Коли мої доньки знайшли в інтернеті серед багатьох документів архіву ЦАМО (Центральний архів міністерства оборони РФ) і представлення на моє нагородження, вони запитали: «А чи справді ти, батьку, знищив стільки німців? Це ж можна було й придумати». Нічого подібного! Зняв вартового – принеси його документи. Знищив кулеметне гніздо – принеси документи вбитих кулеметників та й сам кулемет. Лише так підтверджували фронтові розвідники кількість знищених противників.

Після виписки із шпиталю мене, старшину Луніна, згідно наказу командування направили продовжувати службу в лебединському ШМАСі (школа молодших авіаційних спеціалістів). Ось так я й став лебединцем. Звісно, заїжджав і до батьків у рідне село, з якого й після війни нікуди не зникло сталінське кріпацтво з його мізерною оплатою за трудодні, з непосильними грошовими і натуральними податками, позиками, відсутністю паспортів у селян. Повоєнна служба складалася добре. Мене обрали секретарем комсомольської організації. Проте про себе постійно нагадувало тяжке фронтове поранення. Та й почав задумуватися про те, що рано чи пізно відбудеться демобілізація, а я через прокляту війну не встиг здобути ніякої професії. Хіба що можна піти в колгосп крутити бикам хвости та заробляти  трудодні, чи на завод – учнем токаря. Отже, вирішив, потрібно здобувати якусь професію. І вже подумував вивчитися на шофера, адже в Лебедині якраз тоді відкрилася автошкола. Цими намірами поділився із замполітом, із яким мав добрі стосунки. А він мені й каже: «Павле! Не роби дурниць! Ти ж розумний хлопець. Умієш працювати з людьми. Із командиром домовлюся – і він тобі дасть дозвіл на вечірнє навчання. Тож вступай до Лебединської середньої вечірньої школи. Потім, як її закінчиш, іди до Лебединського учительського інституту. Це ж для тебе, як кажуть, домашня справа». Так і вчинив. Отож, під час служби у ШМАСі, а мені позичка завзяття та наполегливості зроду не потрібна, спочатку на відмінно закінчив вечірню середню школу, а вже після неї – факультет російської мови та літератури Лебединського учительського інституту. Він функціонував у 1943–1951 роках у будівлі колишньої чоловічої гімназії, в якій у 1930-1941 роках знаходився педтехнікум, а з 1951 року – педагогічне училище ім. А.С. Макаренка. Іноді доводилося чути, як промовці різного штибу на педагогічних святах говорили про мене, напевно, аби зробити мені приємне, начебто я мріяв стати вчителем із дитинства. Та нічого такого не мріяв. Довелося стати учителем через збіг обставин. А вже далі, як у тому прислів’ї: назвався вчителем – будь ним. Головне одразу зрозуміти: щоб справжнім учителем стати, треба щире серце мати.

Вік воєнної молодості Павла Луніна (крайній справа з акардеоном). Після 1945-го

Після демобілізації 1950-го і почалася педагогічна діяльність колишнього старшини Луніна. У ці роки я ще й заочно закінчив історичний факультет Сумського педагогічного інституту. До речі, історичний факультет діяв у складі Сумського державного педінституту від 1938-го з перервою на період війни до 1957-го, коли його діяльність за рішенням уряду припинилася.

У 1948-му побрався із уродженкою Лебедина Горошко Марією Кирилівною. Її лебединці запам’ятали, як вельми вродливу та надзвичайно мудру жінку і, до речі, як прекрасного вчителя математики. З нею ми народили та виховали трьох доньок. Зокрема, Ніна Павлівна, яка здобула професію фармацевта,  залишила батька у військовому званні далеко позаду. Службу в Радянській армії вона закінчила в чині полковника медичної служби. Людмила Павлівна (на жаль, вона рано пішла із життя) та Надія Павлівна продовжили мій педагогічний шлях. А він у мене починається від 1950 року, коли  почав працювати у Гудимівській семирічній школі. Від 1956-го по 1963-й був директором Михайлівської середньої школи. Після цього десять літ займав посаду завідуючого Лебединським райвно. Від 1973-го по 1977-й очолював Лебединську СШ №5. За моєї безпосередньої участі збудували новий корпус цієї школи на сім аудиторій, їдальню, спортзал, які в 1975 році урочисто відкрили.

Від квітня 1977-го по 1998-й директорував у Лебединському педагогічному училищі. У спадщину, після дещо несподіваного призначення на цю посаду, отримав дореволюційне приміщення колишньої чоловічої гімназії, як головний навчальний корпус педучилища, та в додаток до нього – двоповерховий будинок, у якому нині розташовується районний краєзнавчий музей. Остання будівля у 1930–1941 роках слугувала навчальним приміщенням педтехнікуму, під час німецької окупації – гімназією, у 1943–1951роках – навчальним корпусом учительського інституту, а від 1951 року – навчальним корпусом педагогічного училища ім. А.С. Макаренка. Там проводилися заняття з музики. Відстань між цими корпусами  унеможливлювала повноцінний контроль за роботою викладачів музики. І дехто з них на всі заставки цим і користувався. Добре вивчивши роботу навчального закладу і побачивши всі його проблеми, вирішив, що потрібно задіяти всю свою наполегливість, терплячість та витримку, аби добитися до господарів «високих кабінетів» і домогтися будівництва нового навчального корпусу та гуртожитку, тим самим створивши цілісний комплекс педучилища. Про це можна розповідати дуже довго. У 1980-му звернувся до Марії Харитонівни Савченко, з якою був знайомий із часів свого директорування в Михайлівській школі. А вона ж – двічі Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради УРСР 2-10-го скликань, член ЦК КПУ у 1954–1981 роках! Маючи такий статус в радянській ієрархії, Марія Харитонівна могла без проблем підходити для вирішення якогось питання навіть до «престолу» самого голови Ради Міністрів УРСР Олександра Ляшка, який займав цей пост у 1972–87 роках. Уявіть тепер таку картину. Приїхали ми з Марією Харитонівною до Києва. Заходимо з нею до кабінету Ляшка. Одразу мене вразив його величезний апартамент, у якому стояв довжелезний стіл. Ляшко вийшов нам назустріч. Але привітався він лише з Марією Харитонівною, узяв її під руку і повів до себе за стіл. До мене – ані пари з вуст, ані якогось жесту. Наче мене зовсім там і не було. Звісно, я – для нього просто Ніхто, що залишилося стояти біля дверей. Стою. Довго вони бесідували. Цікавився в неї про ферму та про всяке-таке житейське. Аж врешті чую, що він запитує, з якими проблемами знана героїня до нього з’явилася. Тут вона мене й погукала. Підійшов, віддав їй прохання на ім’я голови Ради Міністрів на включення до держплану на 1981 рік будівництва корпусу педагогічного училища та гуртожитку для студентів. Сам же повернувся до дверей – і знову став, як вартовий. Чи відчував образу від такого зверхнього ставлення до мене? Відчував – не відчував, а питання будівництва будь-яким чином треба ж було вирішувати, бо лиш одному Богу відомо, що нас чекало попереду. Ось за таких, прикрих для мене, обставин Ляшко й «благословив» зведення нового корпусу та гуртожитку. Його включили до держплану. Скоріше за все, якби те нагальне питання тоді не вирішилося, можливо, педучилище й досі б тулилося у старих стінах. Ніколи не робив узагальнення про той випадок у кабінеті Ляшка – буцімто всі великі керівники так зверхньо ставилися до простої людини. Вважав оте його зневажливе ставлення до мене просто випадковою ложкою дьогтю у бодні з медом, адже за свою педагогічну працю завжди отримував від держави грамоти та звання, і навіть орден. Опісля затвердження держплану мене викликали в область і намагалися серйозно натиснути, аби я добровільно обмежився лише спорудженням навчального корпусу і відмовився від будівництва гуртожитку. Певно, якийсь впливовий обласний «Хтось» хотів задіяти виділені будматеріали та виробничі потужності на інший об’єкт, в якому мав особисту зацікавленість. Але я, пам’ятаючи про своє стояння біля дверей у кабінеті Ляшка, не на жарт затявся. І не поступився, бо іншої такої можливості ґрунтовно омолодити навчальні аудиторії та кімнати гуртожитку могло б і не трапитися. І дійсно, в часи подальшої горбачовської перебудови справа із будівництвом стовідсотково б «прогоріла» і «накрилася мідним тазом».

У знаковій для нас будівельній події брали активну участь усі педагоги та студенти в ролі допоміжних робітників. Велику допомогу нам виявили й військові. А конкретніше – 43-тя гвардійська ракетна Смоленська орденів Суворова і Кутузова дивізія, яка з жовтня 1962-го дислокувалася в Ромнах, а один з її полків – у Лебедині. Якось її тодішній командир, здається генерал-майор Свірін, переведений на службу в наш край із Москви, приїхав до педучилища. Він хотів, аби його донька, яка училася в Московському педучилищі, продовжила навчання в Лебедині. Мовляв, тепер для неї це буде цілком домашнім ділом, і дівчина перебуватиме під наглядом. Проте вона української мови зовсім не знала. Я спробував умовити генерал-майора, аби він відправив свою дочку до Путивля. Там же викладали російською. Але він наполіг на своєму. Довелося мені гарно попросити викладачів та її однокурсниць, аби вони взяли ту студентку під особливу опіку та допомогли їй у прискореному темпі оволодіти українською мовою. Місяців за три вона вже гарно розмовляла добірною українською без ніякого противного суржику. І навчалася добре. Тож її батько у скрутну хвилину будування нам віддячив. Він виділяв для спорудження будови різноманітну техніку, якої бракувало БМУ (російською – СМУ), що зводило об’єкти. Завдяки ще й цій допомозі ми таки отримали новий корпус і новий гуртожиток. Це зняло масу різноманітних проблем. Паралельно займався й питанням умеблювання гуртожитку. Меблі для нього виготовило Лебединське навчально-виробниче меблеве підприємство глухих. Але й це відбувалося не так легко і просто. На моє прохання, гроші в сумі 50 тис. рублів на умеблювання, керівництво області педучилищу виділило, але це сталося за тиждень до нового 1982 року. Я їх негайно перерахував меблевому підприємству, правда, спочатку заручившись письмовим розпорядженням їхнього київського керівництва щодо надання плану і відповідних матеріальних ресурсів на виготовлення продукції своєму Лебединському підрозділу. Звісно, що не обійшлося й без кількох коробок шоколадних цукерок для їхньої бухгалтерії, аби прискорити оформлення документів. Довелося вкотре ризикувати і відзвітувати області, що кошти освоєні, меблі отримані, але насправді їх виготовляли і завозили в гуртожиток аж до кінця березня 1983-го. Урешті, все воно те якось обійшлося. Суворий язичеський Бог, у вигляді КРУ, задрімав і цього мого гріха не примітив.

Одна із прекрасних гілочок дерева роду Луніних

Уже в солідних літах, маючи звання Заслуженого вчителя УРСР, «Отличника просвещения СССР»,  відмінника освіти України, продовжував працювати в рідному закладі, очолюючи його так званий зональний методкабінет. Справа в тому, що за якістю організації методичної роботи училище, хоча й периферійне, стало базовим для центрального регіону України, в якому діють педагогічні училища Бердичева, Білої Церкви, Богуслава, Києва, Путивля, Коростишева, Прилук та інших. Я аж ніяк «не вигризав» цю посаду, як, можливо, дехто гадає. Просто мене мої наступники-директори, з якими мав теплі стосунки, самі просили це робити. Підозрюю, що вони ще й уберігали мене від гіркої самотини, адже пропозицію доньок покинути Лебедин та переїхати до них у далекі краї, категорично відкинув. Ось так і надбав 61 рік педагогічного стажу.

Оце моя дуже стисла розповідь про 94 роки свого життя. І гарного, і гіркого, і печального, і веселого на моєму віку було доволі. А ось ким не мріяв бути, так це святенником та угодником. Тож на останок хочу повторити відомі слова, трохи перефразувавши їх: «Ті, хто без гріха, киньте в мене каменем!»

Від автора запису розповіді Павла Луніна

Оповідач свого непростого життя Павло Михайлович Лунін є людиною дуже скромною. Тож логічним буде добавити дещо із того, про що він просто промовчав. Окрім того, якщо вже говорити зовсім відверто, під час наших із ним бесід він іще й не раз бідкався: «Так це ж виходить, що я вихваляюся! Що люди подумають?»

Гадаю, що багато-хто з лебединців наново відкриє для себе обширі тверді та безкраїй всесвіт душі цієї людини.

Вік мудрості та філософських роздумів Павла Луніна. 22.08.2019

У нагородному листі від 23.08.1944 року на представлення бійця розвідроти Павла Луніна до нагороди медаллю «За відвагу», який підписав командир 125-ї окремої розвідроти ст. лейтенант Бєлов зазначено наступне. «П. Лунин смелый и отважный разведчик. Несколько раз участвовал в поисках и захвату контрольного пленного. Участвовал в налете в районе Липины 23.08.44. Тов Лунин действовал смело и выдержанно, продвигаясь в первых рядах (…). Вместе с другими разведчиками первым ворвался во вражеские траншеи. Лично уничтожил одного гитлеровца, вынес с поля боя одного раненого разведчика (…). За проявленное мужество и отвагу достоин правительственной награды медали «За отвагу». (Архів ЦАМО, ф.33, опис 690155, № запису 33984542). В іншому нагородному листі на представлення бійця розвідроти Павла Луніна до другої такої ж нагороди зазначено, що «за время пребывания в 125 отдельной разведроте тов. Лунин показал себя смелым, отважным и находчивым разведчиком. Нескольно раз участвовал в поисках и налетах по захвату контрольного пленного. 15.09.44 года устанавливая передний край противника, группа разведчиков была обстреляна немецкими автоматчиками. Приняв бой, разведчики отразили нападение гитлеровцев. В этом бою тов. Лунин уничтожил 2-х гитлеровцев. Всего на личном счету тов. Лунин имеет 8 уничтоженных гитлеровцев и одну пулеметную точку» (Архів ЦАМО, ф.33, опис 690155, № запису 30215737). Чому я звернув увагу на представленнях саме до цієї нагороди? Справа в тому, що медаль «За відвагу» була найшановнішою серед фронтовиків і серед народу.

Про Павла Луніна не раз писали різні газети, як про педагога та педагогічного керівника, згадуючи куцим рядком, що він також є учасником бойових дій та колишнім фронтовим розвідником. Мабуть, журналісти вважали, що дві його фронтові медалі «За відвагу» та орден Вітчизняної війни І ст. – це надто скромний нагородний іконостас, і що їх на війні запросто отримати. Так можуть мислити лише ті, хто не воював. Кому-кому, а простим червоноармійцям медалі діставалися тільки кров’ю. Багато його колег по педучилищу говорять, що Павло Михайлович не любив розповідати про свої воєнні роки та хизуватися перебуванням на фронті. Певно, говорити красиву «правильну» неправду не хотів, а про жорстоку чорну правду війни у часи, коли вона надто вже прикрашалася і підлаковувалася, вважав за доцільне краще промовчати.

Як відомо, у 1970-х за керівництва першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького в Україні активно посилилося зросійщення. «Злиття націй» проголошувалося дуже прогресивним явищем. Російська мова представлялася як засіб міжнаціонального спілкування. Українська мова витіснялася навіть з побуту. Всесоюзна науково-практична конференція 1979 року «Російська мова – мова дружби і співробітництва народів СРСР» рекомендувала в союзних республіках починати її вивчення у дитсадках із п’яти років. У старших класах середніх шкіл, ПТУ та середніх-спеціальних навчальних закладах заохочувався перехід на викладання російською. У постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983-го був детально розписаний план подальшого зросійщення України. Той новітній валуєвський циркуляр збільшував, починаючи  від 13 червня 1983 року, на 15% ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І–III класів, які ведуть заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV–X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу. Зокрема лукаво встановлювався поділ класів з російською мовою викладання, які нараховують понад 25 учнів, у школах, ПТУ і педучилищах, на дві групи; стипендії студентів факультетів російської мови і літератури педагогічних інститутів прирівнювалися до стипендій студентів юридичних інститутів тощо. Ось такий пропонувався матеріальний стимул, аби українці відцуралися рідної мови.

 У Сумах, та і в інших обласних центрах, майже не лишилося українських шкіл. Але Лебедин тримався! Зокрема, й Павло Михайлович став на захист того, аби мова викладання в Лебединській педагогічній кузні залишилася українською. А більшість його колег (у тім числі й місцевих) капітулювали. «Воєндами»-педагогині, тобто дружини офіцерів-ракетників та офіцерів-льотчиків з військових частин, що базувалися в Лебедині, могли розраховувати на роботу в педучилищі тільки за умови, якщо вони подавали б навчальні предмети українською. Коли в 1976-му вийшла постанова ЦК КПРС, яка зобов’язувала в середньо-спеціальних навчальних закладах союзних республік викладання суспільно-політичних дисциплін здійснювати російською, у педучилищі та те не завважили, і ті навчальні предмети так і викладалися рідною мовою аж до розпаду СРСР. А ще в той складний для рідної мови період, хоча їх, легких, мабуть, і не існувало ніколи, якось на одній із колегій керівників середніх-спеціальних навчальних закладів у Міністерстві освіти СРСР у Москві Павло Лунін вийшов до трибуни при бойових нагородах і зробив виступ рідною мовою. Ту промову ніхто не посмів зупинити, мабуть, сприйнявши «нарєчіє» за дивацтво і за чудацькі хохольські витівки. Про цей його вчинок згодом розповідали інші директори педучилищ, які брали участь у тому заході і при нагоді приїжджали в Лебедин. Через таку проукраїнську позицію Павла Луніна на нього постійно йшли від певної категорії «доброзичливців» наклепницькі анонімки в КГБ, що він, начебто, насправді ніякий не фронтовик, а його батько й дядько, буцімто, під час німецької окупації служили в поліції. У кінці 1970-х його навіть викликали до Києва в Міністерство освіти України з поясненнями того, чому він не виконує партійної постанови щодо викладання суспільно-політичних дисциплін російською. Добре знаючи мету того виклику, Лунін ґрунтовно підготувався, аби дати пояснення. Вони зводилися до того, що 90-95 відсотків випускників навчального закладу, який він очолював, ідуть працювати саме до шкіл з українською мовою навчання. Як розповідав Павло Михайлович, у неголосних приватних бесідах працівники міністерства підтримували його дії, хоча про людське око начебто серйозно його й пожурили. Це додавало сил у непростій боротьбі за рідне слово.

 Робота педагогічного закладу не раз зазнавала серйозної перевірки. Проте викладацький колектив педагогічного училища виявлявся на висоті і демонстрував справжню майстерність у підготовці вчителів молодших класів, майбутні вчителі завжди показували високий рівень знань, а директор навчального закладу мав високий авторитет серед викладачів та студентів.

Багато-хто пояснював і досі пояснює відчайдушні вчинки Павла Михайловича, спрямовані на захист рідної мови, існуванням у нього якихось високих покровителів. Доводилося чути й таке, що начебто над ним «тримав парасольку» сам Петро Тронько – доктор історичних наук, академік, голова редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», депутат Верховної Ради УРСР 2-го, 5-11-го скликань, член ЦК КПУ у 1961 – 1981 роках. Тронько П. Т. після закінчення учительських курсів у Богодухові працював учителем суспільствознавства й української мови в школі села Кленове Богодухівського району та згодом директором дитячого будинку в Лебедині. Від 1937 року завідував відділом пропаганди Лебединського районного комітету ЛКСМУ Харківської області та згодом став його 1-м секретарем, а в 1939-му – секретарем Сумського обласного комітету ЛКСМУ. На це Павло Михайлович зауважив, що одного разу, гостюючи в Лебедині, Павло Тимофійович таки пив чарку в його хаті, але вхожим до його столичного кабінету і його квартири він ніколи не був.

Моя думка з цього приводу така – fortes fortuna adiuvat (лат.), тобто, хоробрим доля допомагає. Гадаю, що йому завжди ставала в поміч головна зброя фронтового розвідника: винахідливість та обережність, уміння швидко сприймати інформацію та робитися непомітним, уміти робити якісний аналіз ситуації. Не випадково ж іще в 1944-му у представленні до бойових нагород командири Павла Луніна відзначали серед позитивних якостей розвідника не лише його хоробрість, а й спритність та вигадливість. Звісно, Павло Михайлович добре розумів, що мова – генетичний код нації, її найбільша цінність, Божий дар і ключ до вивчення культури, народних традицій та історії, генератор патріотизму. Він добре пам’ятав слова Лесі Українки, що «нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію». Територію врешті можна відвоювати, а коли вмирає мова, то вмирає і нація. І не одне століття вже триває війна за її знищення. А на війні як на війні. Щоб перемогти ворога потрібно спочатку перемогти його на рівні мислення.

Післяпис.

Переконаний, що не один земляк може із гордістю сказати: «Мені пощастило, що знав Павла Михайловича Луніна!» в обох століттях – у нинішньому й попередньому. Луніна – фронтовика, чудового вчителя, вмілого керівника та організатора, прекрасного батька, люблячого дідуся і прадіда, просто хорошого містянина з Лебедина, що став його легендою. Серед цих земляків значуся і я – автор запису його споминів.

З чистої роси та із джерельної води  Вам, дорогий Павле Михайловичу! Многая літа Вам і Вашій Долі! Ваше світле живе українське слово – живе і досі!

 

Газеті «Життя Лебединщини» зичу здоров’я та довголіття, а її читачам – усіляких гараздів.

 

 П. М. Лунін.

Василь Пазинич

22– 31. 08. 2019

 

Останні новини